фашисти

Це історія смерті та подвигу радянського генерала Карбишева. Після війни йому встановили памятник. Якими ж словами радянські газети описували нелюдські вчинки гестапівців?

“В ніч з 17 на 18 лютого близько тисячі радянських полонених есесівці пригнали в табір смерті Маутхаузен. Мороз стояв близько 12 градусів. Всі були одягнені дуже погано, в лахмітті. "Нацисти загнали нас в душову, веліли роздягтися і пустили на нас зверху струмені крижаної води. Всі посиніли. Багато падали на підлогу і тут же вмирали: серце не витримувало. Потім вязнів вигнали на подвір'я. Через пару хвилин гестапівці, які стояли за нашими спинами з пожежними брандспойтами в руках, стали поливати нас потоками холодної води. Хто намагався ухилитися від струменя , тих били кийками по голові. Сотні людей падали замерзлі або з розтрощеними черепами. Впав і генерал Карбишев"

Тоді це вважали НЕЛЮДСЬКИМ вчинком. Що було насправді читати тут http://2004.novayagazeta.ru/nomer/2004/19n/n19n-s30.shtml

З циклу "Сни давнього Львова"

Ювелірна справа завжди вважалась у Львові дуже престижним заняттям. Цим фахом займались всі хто мав талант та бажання. Цехи золотарів могли задовільнити забаганку будь якого замовника. Було б бажання та гроші. середньовічний ювелір Проте, з радянських часів професія ювеліра набула іншого забарвлення і стала доволі небезпечною. Держава намагалась жорстко котролювати всі спроби громадян демонструвати свою заможність. От тоді містом і почали ширитись чутки про таємничого ювеліра, котрий за дня офіційно працював у майстерні, що поблизу римо-католицької катедри, а вечорами, вирушав у подорож до клієнтів котрим треба було конфеденційно оцінити коштовності чи ж переплавити монети із спадку бабці на гарний ланцюжок чи каблучку.
Клієнтська база майстра була великою та відомою лише йому одному. Більшість замовників були не лише заможними, але й дуже впливовими людьми. Прибутки майстра зростали. Проте, одного осіннього вечора все змінилось. Його викликали до невідомого клієнта, котрий призначив зустріч у старій віллі, десь на околиці міста. Там, на ювеліра чекав старший чоловік перед котрим в невеликій коробочці, що лежала посеред столу накритого зеленим сукном виблискував блакитнуватим світлом камінь схожий на діамант. Холодним був і блиск очей його власника. Саме цей скарб мав оцінити наш герой. Ювелір витратив майже півгодини щоб переконатись, що це гарна, але все ж таки лише підробка. Проте, треба було таки визнати, що такого майстерного виконання йому ще досі ніколи не траплялось. Він чесно зізнався замовнику у справжній вартості коштовності. Той подякував мовчазним уклоном голови. З ювеліром чемно розрахувались і відвезли додому. А другого дня, коли він прийшов на роботу, то дізнався про жахливу новину. Минулої ночі було вбито його колегу-ювеліра, що працював за сусіднім столом. На тілі покійника крім численних ножових поранень, міліція знайшла коробочку в якій лежав величезний діамант-підробка. З того часу наш майстер покинув підробляти приватними замовленнями. А ця історія стала його таємницею про котру знали лише він та сни давнього Львова.

Про часи, коли лисим було бути небезпечно

Согодні, коли львівяни планують відвідини перукарні, вони переважно прагнуть отримати гарний вигляд та насолодитись спілкуванням у поєднанні з відмінним сервісом. Мало хто з них здогадується, що у 18 ст. від стилю та фасону їх зачіски могло залежати і їх життя. І це було не питанням моди чи особистих вподобань власника чи власниці зачіски. Був час, коли в Галичині стало надзвичайно небезпечно бути лисим.

Ця цілком реальна історія розпочалась тоді коли наші землі стал частиною Австрійської імперії. Один з її чиновників відвідавши галицькі землі з інспекцією був вражений занедбаністтю місцевих вязниць та жахливим зовнішнім виглядом вязнів. Мало того, що нещасних тримали в жахливих умовах, то й ще на додаток, вони мали вигляд диких ведмедів через брак перукарських послуг та пануючу антисанітарію. Воші та інші паразити мучили вязнів не згірш від рафінованих галицьких катів.

Не довго думаючи Йоган Франц Бургуньйон барон де Бамберг, а саме так звали цього справного служаку, віддав наказ всіх вязнів поголоти наголо та впорядкувати вязниці. Так, він насамперед намагався позбутись вошів. Ну і звичайно відтепер вязнів втікачів можна було б легко відрізнити від решти добропорядних громадян у випадку їх втечі.

Отут все й почалось. Простакуваті галицькі селяни спокушені легкими грошими котрі держава платила як винагороду за кожного відловленого вязня, розпочали справжнє полювання на лисих. Кількох із випадкових «злочинців» навіть вбили за відмову йти на перевірку до поліційного відділку. Лисі чоловіки одразу ж заметушились вишукуючи хоча б якісь перуки. Ситуацію терміново довелось терміново виправляти і влада віддала наказ голити вязням лише половину голови. А вже з такими зачісками вязнів відрізнити було значно легше. Сьогодні така система напевно б не працювала. Кількість оригінальних та дивакуватих зачісок навколо нас просто вражає.

Хто такі фондансерки?

В наші часи жінок що заробляють як фондансерки все ще можна зустріти. Проте, зараз вже ніхто не памятає назви цього старого терміну. А тим часом, лише сто років тому львівські фондансерки вважались одними з найкращих в Центрально-Східній Європі. Ну, може лише їх колеги за фахом із самого Парижу робили їм гідну конкуренцію. Історія більшості з них починалась однаково і на початку виглядала як чудовий сон. Сон в якого завжди було різне закінчення.
Інколи, дівчина з провінції, з родини не дуже заможних, проте амбітних батьків, потрапляла на навчання в найкращу школу Львова. Закритий пансіон давав чудову освіту. Знання кількох іноземних мов. Танці та література. Вміння поводити себе у товаристві та гідно підтримати розмову з гостямиЖан Беро. Лист чи партнерами майбутнього чоловіка на будь яку тему. Ідеальна дружина та коханка.
Проте пансіон не забезпечував цих дівчат посагом. А без нього важко за будь яких часів. Тому після закінчення багато дівчат опинялись перед важким вибором: повернутись на рідні села чи вибороти своє місце серед клієнтів численних ресторацій та танцювальних клубів. Сотні панів з усієї Європи зїзджались до Львова щоб гарно провести час з розумною та гарною жінкою. Такою, що могла вислухати, розрадити і навіть дати добру пораду. Не одна фондансерка врятувала підписання важливої угоди чи зрештою вивела клієнта з глибокої депресії. От власне кажучи за це спілкування клієнти й платили їм великі гроші. А вже за кілька років, розумна фондансерка сама могла перетворитись на заможну жінку. А тоді вистарчало лише заховатись у далеких від Галичини містечках чи в столичному Відні де вони легко перетворювались на вірних дружин та матерів із добропорядих сімей. А всі таємниці їх минулого життя залишались надійно сховані у великих коробках з під капелюшків та білизни, що їх передбачливо було запроторено у темні кутки гардеробних шаф.

Чому Карлосон не живе у Львові?

Інколи, я думаю, що до мого помешкання міг би залетіти та сісти на підвіконня Карлосон. З усіх боків мене оточують дахи та комини сусідніх будинків. Одні з них є ближче, інші трохи далі від моїх вікон. І це дуже гарно. Прокидаючись влітку я маю задоволення від того, що ловлю відблиски сонячних зайчиків з сусіднього даху. Взимку, можна до безконечності спостерігати як дахи поволі засипає сніг. Коли ж дощить, настає фантастичний момент несамовитої психологічної релаксації. Під шурхіт дощу добре пишеться. І завжди сняться кольорові сни. Мені подобається романтика львівських дахів.

Проте, більшість з дахів старого міста перебувають в жахливому стані. «Польська» бляха доживає свої останні дні і все гірше дає собі раду з раптовими зливами чи вагою снігопадів. Багато коминів нагадують стариганів, котрі перевантажені власною історією от-от розпадуться в різні боки. Все це будь якої миті може розсипатись поховавши перед собою власників та самі будинки.

Старе місто давно і дуже хворе. Це особливо помітно коли спинаєшся на оглядовий майданчик Ратуші. Іржаві дахи перемішуються з дивними латками з огидної цинкованою бляхи. Поряд з старою дахівкою, що розсипається ультрасучасними кольорами виблискують різнокольові варіанти металочерепиці. А ще є огидний, важкий та дуже небезпечний шифер. І ці дроти, антени, дроти та антени. Кабелі. А ще, смола котра топиться та смердить влітку.

Якщо б я був Карлосоном мені було б дуже важко оселитись у Львові. По перше, я мав би отримати згоду всіх мешканців цього будинку. А у Львові це не реально. По друге, я б не зміг тут жити, бо стан даху є аварійним і він щомиті міг би мене розчавити. І ніхто у цьому місті не знає як зробити так щоб колір та якість даху свідчили про оптимізм мешканців котрі живуть у будинках Старого Міста. Чи змогли б це змінити романтичні скандинавські Вигляд з львівської Ратуші.Карлосони?

наболіле

Один з моїх друзів написав черговий пост про те як його мордували в установі назви котрих викликають в мене стійку огиду з дитинства. ЖЕК (ЛКП), ВВІР, БТІ, УМВС, ЕДАПС, РАГС та інша «срака банька». За життя мені також доводилось мати справу з кожним з них. ЗАВЖДИ було відчуття огиди, зневаги та ненависті. Щоразу проходячи через чергові кола пекла я запитував себе чому майже всюди в них (включно з касами продажу залізничних квитків, обмінниках і таке подібне) віконечко прийому знаходиться так, щоб відвідувач обовязково прийняв позу уклінного прохача? Це щось підсвідоме за Фройдом? Хитрий план? Бажання апріорі познущатись над прохачем? Але ж люди котрі там працюють після завершення роботи у повсякденному житті часто оптимістичні симпатяги. А може садистичне задоволенням це частина їх службових обовязків? Нічого особистого? Просто робота? А після важкого робочого тижня вони спокійно ходять до церкви, виховують діточок та навіть пробують читати проповіді на тему моралі.
Їх робота нагадує мені працю колишніх сільських фельдшерів в концтаборі Освєнцим. На думку колишніх вязнів саме вони складали більшість найгіршого персоналу в таборі коли нарваних молодих есесівців забрали на фронт після поразок 1943 р. В цих бюргерів не було до вязнів жодних особистих претензій. Просто робота. Взуття наліво, волосся направо, золоті коронки під суворий облік. Для себе хіба якийсь дрібязок на згадку. Без милосердя, взагалі без будь яких почуттів.
В сьогоднішній УРКАїні добре бути прокурором, міліціонером, депутатом. Тим кому зі збереженням системи старші товариші передали свою владу з умовою збереження їх неймовірних пільг та спецпенсій. Люди котрі боролись проти незалежної України тепер отримують від неї пільги та виховують собі подібних. А бажаючих стати їх учнями вистарчає. Слово люстрація так ніколи і не зявилось в цій країні. Кілька років тому я періодично задавав це питання кільком депутатам Верховної Ради. Жоден (!) з них, а всі представляли різні партії не висловив бажання взяти люстрацію як частину хоча б власної програми. Всі говорили про недопустимість полювання на відьом, про відсутність надійної судової системи. І ЖОДЕН не сказав про необхідність морального осуду людей котрі писали доноси на сусідів та співробітників. Поіменного осуду тих хто знущався над засудженими, морально та фізично знищували інакомислячих. Жоден не згадав, що сьогодні ця так звана держава яскраво демонструє молодим, що лише той хто вірно служить її ницим інтересам матиме забезпечене майбутнє. Лохи платитимуть. За все і завжди. То чи варто дивуватись, що нове покоління отримало від таких «вчителів» цілком зрозумілі сигнали та орієнтири. Ця система росте як ракова пухлина. Її можна видалити лише хірургічним стручанням. Бо такі хвороби гірчичнами не лікують.

Про Львів, туристів, Бандеру та балалайки

Ірина Сало, Львів. Спеціально для «Час і Події»
номер #2012-17


За кілька тижнів на «Євро-2012» в Україну приїдуть футбольні фанати з усього Старого світу. За прогнозами, до Львова завітає не менше 30 000 уболівальників. Львівський історик і журналіст, автор ексклюзивних екскурсійних маршрутів - Ігор Лильо - розповів про те, чим іноземні футбольні вболівальники відрізняються від українських, чи буде Львову за щось соромно під час чемпіонату, що він хотів би змінити у Львові й чи може бути Степан Бандера брендом столиці Галичини.
Ігор Лильо - доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка. 1999 р. захистив кандидатську дисертацію, автор путівників «Прогулянка по Львову», «Автомобільна прогулянка Україною» та співавтор DVD-проектів - «Наш Львів» та «Наші Чернівці». Cпіввласник екскурсійної студії, ведучий програми «Хронограф» на радіо на одній з львівських FM-станцій.


Пане Ігоре, до першого матчу «Євро-2012» в Україні залишилось кількадесят днів. Наскільки Львів зараз готовий до чемпіонату?
«Євро» не є катастрофою для Львова. Щороку на початку травня ми маємо великі вихідні, які збігаються з польськими. Тисячі людей їдуть до Львова зі сходу, тисячі - з заходу. Під час «Євро» ми матимемо приблизно на 30% більше людей, ніж маємо щороку на ці травневі вихідні. Не забувайте, що ми вітали приїзд Папи Римського, а тоді було разів у п'ять більше людей, аніж чекають на «Євро».
Жодної проблеми в цьому не бачу: ми спокійно переживемо чемпіонат. Врахуйте, що більшість після матчів одразу повертатиметься додому.
Міліція буде максимально коректна, львівська швидка допомога дасть собі раду, з мовою проблем не буде. Можливо, у Харкові чи Донецьку проблем із цим буде більше, бо в них немає кордону з Європою й менше досвіду таких масштабних святкувань.
Найбільші проблеми можуть виникнути з проживанням: жити є де, але ціни безсоромно завищені. І це не лише у Львові. В інших містах, де проходитимуть матчі, монополізують готельний бізнес і транспорт. На одному з каналів була інформація, що місце на розкладачці в київському Гідропарку коштуватиме сорок євро плюс п'ять доларів за туалет. У мене сльози навертаються.
А тим часом, віце-прем'єр-міністр - Борис Колесников - закликає українських підприємців встановлювати адекватні ціни...
Вони кажуть: «ми не можемо впливати, бо це приватний бізнес». Чому в Канаді, коли Ванкувер приймав Олімпіаду, влада змогла вплинути на бізнесменів? Там що, не приватний бізнес? Чому в Німеччині, Швейцарії влада може впливати на своїх бізнесменів. Коли хочеш вирішити проблему, шукаєш шляхи, коли не хочеш - причини, чому вона не може бути вирішена.
Користь від проведення «Євро-2012» пов'язували з припливом іноземних інвестицій. Наскільки Львів, на вашу думку, привабливий для закордонних інвесторів? Що їх лякає?
Лякає телевізор. Вони бачать колишнього прем'єр-міністра України в тюрмі, чують страшні розповіді про нашого президента, про порушення прав людини. Хоч як ми стараємось розвинути туризм у Львові, насправді місто має лише один шлях для прориву: якщо першою асоціацією зі словом «Україна» в іноземців стане не Чорнобиль, а Львів. Але за такої системи в'їзду в країну, за такої інфраструктури туристичні поїздки до України - це хіба що для мазохістів-екстремалів. Що, архітектура в нас гарна? Та у Празі теж непогана.
Скільки, на вашу думку, футбольних фанатів, що приїдуть до Львова на матчі європейського чемпіонату, стануть туристами нашого міста?
Жоден. Я вже чотири роки намагаюсь достукатись до медіа, пояснити журналістам, хто такі фанати футболу. Виникає враження, що вони ніколи не бачили їх наживо.
Але ж європейські фанати відрізняються від українських...
У тому річ, що не відрізняються. Вони дуже невибагливі. Я не хочу когось образити, але багатьом з них буде байдуже, де спати - на лавочці чи в готелі. Фанати - здебільшого, небагаті люди. Коли наші готелі виставляють захмарні ціни, вони розраховують не на тих, хто сидітиме у трибунах, а на тих, хто перебуватиме у скайбоксах (VIP-ложах). Світові компанії закуповують місця для своїх партнерів і працівників за принципом «усе включено». Компанії, які продають скайбокси в Україні, говорили мені, що ті 5% квитків, що продаються у скайбокси, за вартістю дорівнюють вартості решти 95% квитків на матч. Тож, думаю, наші готельєри мріють, що всі ці люди користуватимуться саме їхніми послугами. Але вони не будуть! Бо вони абсолютно справедливо не розуміють, чому їм потрібно заплатити за номер більше, ніж у Лондоні.
Ось вам приклад, як іноземці реагують на зависокі ціни в Україні. Шведи хочуть поїздами завезти своїх фанатів до Києва й увечері забрати назад. Думаю, жлобів в Україні треба лікувати розпеченим залізом.
Про стандарти якості я взагалі мовчу. Звідки взялись зірки на наших готелях? У Львові автобусів, яким менше, ніж п'ять років, майже немає. Є гіди, але чи готові вони, наприклад, працювати з пивними фанатами, яким архітектура не дуже потрібна?
Для мене «Євро» не є важливим, я хочу його пережити. Для мене важливіше те, яка інформація йтиме про місто після чемпіонату. Адже насправді ті, хто хотів би приїхати до Львова, приїдуть за кілька місяців після чемпіонату. Ось про цих людей ми повинні думати! А наші жлоби хочуть заробити вже й одразу, швидко взяти гроші і втекти, не думаючи про жодну перспективу.
А як щодо такого дешевого варіанту проживання як кемпінг? Управління туризму міської ради пообіцяло, що кемпінг у Львові вмістить десять тисяч осіб.
Зараз при кільцевій дорозі Львова немає жодного кемпінгу. Я півроку того розмовляв з бізнесменом, який не знав, що робити з кількома гектарами землі неподалік від стадіону. Я думав, він жартує: вже зроблена дорога, залишається провести електрику й воду - і все, вкладати багато грошей у цю справу не потрібно.
Як туристичний Львів представлений в Інтернеті?
Якщо говорити про Україну - найкраще. Та якщо порівнювати з Європою, то нам іще працювати й працювати в цьому напрямку. Та й вихованням львів'янина треба займатись, щоб місцевий туризм не був для нього чужим і не проходив повз нього. Львів повинен бути, передусім, для львів'ян, а вже потім - для туристів. Тільки тоді, коли мешканці міста почнуть займатися власними будинками, подвір'ями, де бігають їхні діти, тоді й ситуація з туризмом покращиться.
А як почуватиметься львів'янин у червні?
Лесь Подерв'янський написав: «Я під час «Євро» поїду до Полтавської області, де «Євро» не буде». Ті львів'яни, хто зможе, поїдуть, а хто не зможе, ті якось переживуть. Маршрут фанів насправді суттєво не заважатиме: аеропорт - стадіон - вокзал. Дехто буде в центрі горланити й витанцьовувати, але мешканцям центру до цього також не звикати.
Ви входили до комісії міськради, що розробляла бренд Львова. Чи є Бандера, як бренд, вигідним для міста?
Ні, Степан Бандера однозначно не те, що ми шукали. Декілька разів у міській раді збирали людей, які «варяться» в цій справі, для мозкового штурму з цього питання. Але в останній час вже не збирають. Постала проблема, на кого орієнтуватись більше. Якщо на пострадянські країни, то статус культурної та гастрономічної столиці був би виграшним. Якщо на Європу, там уже є свої класичні «столиці», тож Львів мав би стати чимось новим, щоб зацікавити тамтешніх туристів.
Для теперішніх депутатів міської ради, які зараз при владі в нашому місті, найкращим показником пошани до Бандери було б те, щоб вулиця імені Степана Бандери була б найкращою за якістю бруківки, відремонтованих будинків, каналізації, за чистотою й освітленням. Щоб мешканці та гості Львова, проїхавши цією вулицею, думали: «Це ж як потрібно любити своїх героїв щоб так зробити вулицю!»
Коли я викладав іноземцям у літній школі Українського католицького університету українську мову та історію, робив такий експеримент: називав їм якесь місто, а вони мені - першу асоціацію, з ним пов'язану. Париж, Лондон, Рим - усе стандартно і зрозуміло: Ейфелева вежа, Біґ Бен, мода... Коли я називаю Львів, западає тиша. Надто цікава реакція в іноземців, які не мають українського коріння. Вони говорять, що Львів - це «інша Європа», але «іншу» кожен розуміє по-різному. Найбільший шок для них - те, що тут, за колишньою залізною завісою, є таке європейське місто. Дивує не сама архітектура, а те, що вона тут є. Коли іноземець уперше приїжджає до Львова, він очікує побачити ведмедя з балалайкою.
Чи готуєте ви спеціальні екскурсійні тури на час чемпіонату?
Розробляємо три нових тури. Сьогодні, наприклад, я випробовував перший маршрут - велосипедний. На власній шкурі відчув, що велодоріжки у Львові поки що геть не пристосовані до використання. Тур буде у формі квесту - людина сама може прокласти собі шлях. Про інші розповідати було б передчасно, але концепція одного з них пов'язана з дуже нетрадиційним поглядом на КДБ.
Я маю мрію - хоча бачу, що мені її так і не вдасться реалізувати, - побачити над Львовом повітряну кулю. Я знаю місце, де її можна запускати, але мені пояснили, що з нашими вітрами це практично нереально.
Якби ви мали таку змогу, що, передусім, змінили чи доробили б у Львові?
Зовнішній вигляд чіпати би не став. Ліквідував би жеки. Я знаю історію їхнього створення: вони з'явились у Львові 1944 року як місце працевлаштування асоціальних елементів та людей, котрі мали шпигувати за мешканцями. До того часу в них не було потреби, адже кожен мав свій будинок і доглядав його. Я вважаю, що мертвого гірчичниками не лікують. Навіть ті жеки, які працюють добре, слід ліквідувати. Тоді львів'яни гуртуватимуться спочатку навколо свого будинку, потім - двору, вулиці, а далі - й до країни доберуться. Нам дуже потрібна самоорганізація.

укроЄВРО_д..а

Інтерес до Євро 2012 я втратив приблизно в 2008 році коли спостерігав як тривала підготовка до події у Львові. У мене викликали приступ нудоти постійні заклики чиновників зробити до Євро те і се. Таке враження, що після Євро світ мав зупинитись. Майя, ацтеки та інки помилились. Решта не має значення. Всі на боротьбу за показуху та розпил державних грошей.
Чим ближче до червня 2012 тим більше в мене наростало відчуття стомленості від цієї істерії. Футбол вже друга (а може вже перша?) релігія в моїй країні. Бенкет під час чуми. Найкращий в світі стадіон посеред копанок, бандитів та наркоманів. Арена Львів в оточенні напрямків які тут далі називають дорогами. А ще стан будь якої лікарні чи школи в цій країні. І ось нарешті переддень бойкоту європейцями цього паскудства через стан політичної культури в Україні. В усій цій гидоті є лише один великий позитив для "народонасєлєнія" котре тут проживає. Нерешті без ілюзій подивитись на себе в зеркало і побачити там страшну ПРАВДУ. І жахнутись її. Така собі шокова терапія. Може допоможе?

Моя Америка

Цей текст є моральним обовязком перед людиною котру я ніколи не бачив. Перед чоловіком на котрого неймовірно подібним є мій молодший брат і життя якого знайшло значно цікавіше продовження після смерті ані ж це було за життя. Це історія котра відкрила для мене не абстрактні Сполучені Штати Америки котрі так люблять зневажати у Східній Європі називаючи їх мешканців недалекими та примітивними люди ті хто там ніколи не був. Це особиста історія оперта на справжніх фактах. Це память викладена на папері.

Ця історія почалась задовго до мого народження, коли вуйко моєї мами в 1941р. був забраний на примусові роботи в Німеччину. Очевидно сільський солтис підписуючи документи на його виїзд міркував, що молодим хлопцем без зобовязань та окресленого майбутнього з численної родини Андрашів є саме тим котрим можна пожертвувати та без жалю кинути в непевний та небезпечний вир війни.
Не знаємо де і ким Михайло Андраш працював під час війни. Проте припускаю, що його як сільського хлопця відправили в одне з численних німецьких господарств і велось йому там цілком добре. Настільки, що він встиг переслати своєму братові в Польщу-Україну (Галичину) добротний костюм — неабияке багатство для тогочасного чоловіка.
Після 1945 р. його доля була типовою для багатьох з тих хто не бажав чи побоювався повертатись на Батьківщину добре розуміючи що його там очікує. Сталінська машина була безжальною до тих хто з різних причин встиг побувати на Заході. Хто бачив та пізнав інший, відмінний від комуністичного «раю» світ. Хто зна якби склалась доля цього поляка з угорським прізвищем, але в 1946 р. він на одному з чисельних парапловів він перебрався в Америку та потрапив в серидовище таких самих емігрантів у маленькому містечку на захід від Чікаго. Михайло Андраш прожив та закінчив своє життя як простий працівник на фермі. Він не здобув в Америці освіти, ніколи на достатньому рівні не опанував англійську мову. Він прожив так — як багато тисяч інших емігрантів котрим щедра Америка завжди дозволяла це робити на їх власний розсуд та за власними правилами. Головне, щоб ти не створював цій країні проблем з безпекою чи демократією. Працюй та живи.
Я не певний чи Михайло Андраш хоча б раз ходив на вибори. Він не служив у Вєтнамі, його напевно що мало хвилював скандал навколо Президента Ричарда Ніксона і вже геть зовсім не захопив рух «ґіппі». Він просто проживав своє життя виїзджаючи інколи на вихідні з ферми в поблизьке містечко щоб купити тютюну, такий-сякий одяг та перехилити в якомусь не вельми дорогому барі кілька чарок. Поза господарями ферми в котрих він працював у нього не було багато друзів. Господарство де він працював було віддаленим островом відірваним від цивілізації та оточуючого світу. Він ніколи так і не довідався якою в Україні була доля його рідного брата як і те, що його племінниці впродовж багатьох років наполегливо намагались його відшукати.
Він просто жив. В двох невеликих кімнатах дещо віддалених від головного будинку маєтку поміж полів засіяних кукурудзою, соєю та ще чимось корисним. Хто зна чи колись я б дізнався про нього якщо б він не помер і в місцевій газеті поміж інших не зявилось маленьке оголошення про його смерть. У довідці що її мені надав місцевий адвокат я довідався, що Михайло Андраш помер самотній в будинку для сеньйорів. В добрих, гідних людини умовах. Але абсолютно самотній. Можу собі лишень приблизно уявити як йому було вмирати усвідомлюючи що не лише його тіло, але навіть память про нього ніколи не повернуться додому.
Проте останнє виявилось не таким очевидним. В 2008 р. я мав відбути на довготривале відрядження у США. Місцем мого перебування було визначено Вашинґтон. Отож напередодні візиту, моя мама попросила мене знайти можливість та час щоб відшукати вуйка. Дещо наївне прохання віднайти людину в країні з 340 мільйонами населення видалась мені тоді вельми екзотичною. Відверто кажучи обіцяючи виконати прохання я навіть не замислювався ані над шляхом його реалізації ані над тим чи я буду його робити. Проте, за місяць до відїзду сталось щось, що змінило мою думку про сенс маминого прохання.
Під час короткого відпочинку на Закарпатті поблизу Мукачевого, посеред ночі мені приснився сон. Він був одним з тих снів котрі я сподіваюсь інколи сняться кожній людині. Можна назвати його віщим, тривожним чи просто незвичайним. До мене зявлась померла кілька років перед тим бабця - мама мого батька. Ніколи перед тим вона не турбувала своєю появою. Її образ був лагідним та оточеним якимсь дуже позитивним світлом. Вона попросила дозволу поговорити зі мною розпочавши зі слів «Ігорцю, чи ти скоро їдеш в Америку?». Жоден папір не зможе передати відчуття котрі я отримував під час цього сну. Попри те, що я чітко відчував, що сплю розмова проходила наче в паралельному до мого тіла вимірі. Бабця повідомила, що вуйко хотів би зустрітись зі мною і щось для мене має. На її долоні лежала невелика коробочка червоного кольору. Проте розмова раптово обірвалась. Я прокинувся. Серце поволі повернулось до звого звичного ритму. Думки впорядковувались. Сон видавався дивним і поволі забувався.
Проте вже у Вашингтоні спогади повернулись. І я спробував почати пошуки. В них мені дуже допоміг мій асистент Дейвід Шаконі. Крок за кроком ми рухались від одного чиновника до іншого. Поховальні фірми, будинки перестарілих, адвокати. Жоден з них не відмовив мені допомоги у пошуках. Жоден не сказав що не має часу чи бажання допомогти. Врешті мені надали телефон господарів ферми де працював Михайло Андраш. З іншого боку слухавку взяла невістка старшого сина господаря ферми. Саме вона й розповіла мені про останні роки Михайла. І про те, що вони чекали на дзвінок від людей котрі колись розшукуватимуть його. Вони ж повідомила де він похований та що вони зберегли його особисті речі котрі вона може мені переслати.
У великій коробці котра прийшла у мій офіс двома тижнями пізніше лежали книжки котрі любив читати Михайло. Там були його документи та фото. Але найголовніше, що поміж цим лежала мала червона коробочка. Така ж котру я бачив у своєму сні. Коробка в котрій зберігався старий годинник-цибуля. Годинник котрий виміряв життя Михайла. Годинник котрий разом з документами та фото я привіз додому. AD MEMORIES

Страшне квартирне питання

У цій країні люблять нарікати на квартирне питання. Мовляв якщо б не воно - життя було б набагато простішим. За статистикою пересічний американець може заробити на добротне, житло вже після 4 років важкої праці. В Україні навіть страшно думати про це питання.
Проте, на тлі дорогих кредитів та необгрунтованих цін є ще щось, що додає до загальноукраїнського "смороду" ще один характерний аспект. Проходячи вулицями мого Львова багато людей можуть навіть не здогадуватись, що навколо них вже багато років точиться громадянська війна. Війна сусідів. Війна триває роками, реально вбиваючи людей, перетворюючи їх на страшних ворогів, унеможливлює розвиток міста як такого.
В 1992 р. українські парламентарі розпочали бездумну приватизацію майна давши можливість людям отримати у власність свої квартири. І що в тому поганого? Нічого. АЛЕ.... Під час приватизації у власність перейшов лише простір помешкання. Простіше кажучи повітря. Земля під будинком, прибудинкова територія, спільні частини дахів та пів-підвалів стали начебто спільними. В перехідний період, знаючі люди встигли хапнути те що вдалось. Решта підвисло в повітрі. Нові кондомінімуми вже будувались за новими зразками разом із землею, а старий фонд залишили напризволяще. Для більшості міст Західної України це стало початком кінця старих будинків котрим так люблять хизуватись перед туристами. Їх утримання задоволення не з дешевих. Перетворивши більшість з них після війни на комуналки чи переділивши нерівномірними частинами, совіти розпочали конфлікт котрий не припиняється й сьогодні. Після 1991 р. на відміну від країн Балтії чи Центральної Європи не було прийнято закону про повернення майна старим власникам. І водночаc не було створено умов для логічного розвитку та збереження будівель новими мешканцями. Утворилось замкнуте коло з якого неможливо вийти. В 2007 р. Конституційний Суд прийняв непродумане розяснення згідно з яким оголосив власників всіх будинків співвласниками площ загального користування. Дав ПРАВО але не поклав ОБОВЯЗКІВ. Простіше кажучи, якщо у вас тече дах а в жеку немає грошей - це ВАША проблема. Але якщо ви його хочете відремонтувати і компенсувати собі витрати приєднанням до квартири - це вже НАША проблема. І достатньо відсутності згоди лише одного щоб карточний будинок розсипався. І проблема зовсім не в тому, щоб домовитись з сусідами. А в тому, що ваш сусід у момент коли ви почнете збирати підписи може бути у вязниці, на нелегальних заробітках за кордоном, переховуватись від міліції, вивиявитись психічно-хворим (але без довідки), чи просто тим, кому не подобається форма вашого носу. І все. Будь які ваші наміри впорядкувати територію, відремонтувати підвал чи дах будуть зупинені покликами на "закон".
Історії відома держава котра загинула через подібний закон. Вона називалась Річ Посполита. Кожний оригінальний шляхтич під час засідання сейму міг одноосібно застосувати право "вето" блокуючи важливі загальнодержавні рішення. Ослаблену шляхтою та війнами Польщу поділили сусіди. Вона зникла з мапи Європи на багато років. Так само, як можуть зникнути більшість будинків старої частини мого улюбленого Львова. Будинки котрі не будували люди, що зараз в них мешкають.